ВЗЯВ БИ Я БАНДУРУ… У Підгородньому відкрився унікальний Центр Кобзарського Мистецтва
Магічний звук бандури… Яке українське серце залишиться холодним і байдужим до цих чудодійних струн? Як ніде, втілилися в цій музиці і наша душа, і наша минувшина, і наше майбутнє, і журба, і радість, і ще щось таке, чого не можна висловити, тільки заграти…
З давніх-давен мандрували степовими шляхами України сліпі старці-бандуристи, кобзарі, лірники. Традиція подорожніх співців тягнеться від часів Стародавньої Русі, і ще раніше – з сивини віків, адже прототип бандури з кісток мамонту було знайдено археологами під час розкопок на Чернігівщині: вік цього інструменту визначають у 20 тисяч років. Який ще народ у світі може похвалитися такою тяглістю музичної традиції? І зовсім недаремно головна книга нашої нації має назву Кобзар: образ цей генієм Тараса Шевченка став тим символом, під яким сформувалися і продовжують наразі формуватися покоління українців-патріотів своєї рідної землі й держави.
Та недаремно саме за це невисловлене наповнення українським духом так люто ненавиділи кобзарство наші вороги. Бо саме кобзарі були втіленням невмирущості, нескореності українства. Адже вже був народ український позбавлений і власної письменності, і власного книгарства, і науки, і віри, і навіть саму мову відбирали в людей, а Україна жила в отих думах, піснях, у струнах бандур бриніла ота слава козацькая, що не вмре, не поляже. І за це ламали, трощили та палили бандури старовинні україножери, а новітні людоїди вже в двадцятому сторіччі розстрілювали сліпих музик-бандуристів.
Але хоч як громили, хоч як трощили, хоч як стріляли, а звуки бандури й сьогодні лунають над Наддніпрянським краєм. У самісінькому осередку колишньої вольниці Запорозької, у великому селі Підгородньому, що поблизу Дніпропетровська, силами небайдужих патріотів, поціновувачів української національної культури, щирих і завзятих нащадків запорозьких лицарів відкрито по-своєму унікальний культурний заклад – Центр Кобзарського Мистецтва.
Підгороднє відоме своїми кобзарями. Чи не найбільш знамените ім’я – Іван Савич Бут, який грав на бандурі та співав козацькі думи у двадцяті роки минулого століття. Він був не просто бандуристом, він займався просвітянською діяльністю, гуртував навколо себе сільську молодь і більш старше покоління, а головне – палко любив Україну і не приховував цього, що в ті криваві роки було вкрай небезпечно. Тому і розділив Іван Бут долю сотень своїх колег-бандуристів і лірників, знищених злочинною владою за єдину провину – бо насмілювалися вголос казати (і співати!) про свою любов до своєї ж землі.
Підгороднє – батьківщина і відомого на Січеславщині кобзаря Василя Скотаренка, який вже у часи нової незалежності продовжував музичні традиції предків, мав декількох учнів.
Сьогодні справу підгородненського кобзарства продовжують музики капели бандуристів «Гроно Калинове».
Центр Кобзарського Мистецтва в Підгородньому відкрито передусім завдяки старанням активної просвітянки, вчительки та бандуристки, чудової української жінки Алли Ганжі, яка декілька років поспіль прикладала всі сили для того, щоб у Підгородньому (та ширше – по всій Січеславщині) з’явився подібний Центр: залучала меценатів, шукала дороги у місцевої та обласної влади, організовувала добровольців для будівництва, оздоблення, оформлення будинку по вулиці Шосейній 47-1, в якому наразі розташований кобзарський осередок. А будинок цей вимагав докладання чималих зусиль. Чого тільки не було в цій оселі за роки, що минули з часу її побудови в селі: сільрада, сільський клуб, відділення РАГС, бібліотека і навіть – наприкінці – поховальна контора! «Іноді страшно було проходити мимо», – кажуть селяни. Отже, коли зусиллями пані Алли ця будівля була орендована під Кобзарський Центр, вона являла собою страхітливо-жалюгідне видовище: не було ані електрики, ані опалення (яке так важливо для зберігання бандур у холодну пору року), обідрані стіни, виламана підлога, дірява покрівля, засмічене подвір’я… Треба мати справжнє завзяття, горіти цією справою, щоби незважаючи на всі ці перепони не опустити руки, а відродити, збудувати український осередок практично з нічого, з нуля, з бруду й пилу. Та й не така людина Алла Костянтинівна, щоби опускати руки. Прийшла поміч і від мецената, відомої у селі громадської діячки Віри Григорівни Шевченко: завдяки її зусиллям появилися і будматеріали, і електрика, і вапно, і багато інших вкрай необхідних речей.
А вже до застосування цих речей доклали рук всі охочі, в тому числі й діти, з якими Алла Ганжа займається культурницькою роботою: школярі сільських шкіл і учні Дніпропетровської санаторної школи-інтернату для дітей, хворих на сколіоз.
Отже, 10 жовтня відбулося урочисте відкриття Центру Кобзарського Мистецтва в Підгородньому. Яскравий сонячний день зібрав біля ганку закладу селян, гостей, представників дніпропетровських ЗМІ, Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги, державної влади, дітей, літніх людей, словом, усіх бажаючих. Окрему пошану було висловлено племінниці легендарного Івана Бута, якій доручили честь закласти перший камінь в основання майбутнього пам’ятника славному кобзареві. Відновлений старий будинок немов заново народився – він, наче живий, просто сяяв у золотих сліпучих променях осіннього сонця, посміхався новими шибками, свіжою побілкою, візерунками, що зробили місцеві малярі на стінах, вітався гронами калини і духмяними квітами, якими було оздоблено його двері. А всередині – рушники, вишиті відомим майстром Канделою, світлини підгородненських бандуристів, історія кобзарства в нашому краї…
Лунали, звичайно, і журливі кобзарські співи, і веселі жартівливі пісні підгородненського хору, і виступи дітей – ансамблю «Підгородненські козачата». Багато теплих слів привітання було почуто від дніпропетровських просвітян і діячів культури, від дирекції великого Музею Кобзарства, що розташований у Переяславі на Київщині, від митців.
Плани створення Кобзарського центру робилися ще за часів першої української державності. 1918 року уряд гетьмана П.Скоропадського призначив створення подібного закладу, який містив б у собі не лише музей бандури, але був повноцінним культурним центром і мав навіть будинок для престарілих кобзарів. Але тим планам здійснитися не судилося. Як відомо, в Україні двадцятого століття кобзарів воліли стріляти, а не доглядати. Хоч якоюсь мірою справедливість починає відновлюватися тепер, у столітті двадцять першому… Сьогодні у планах засновників Центру створення при ньому не лише «творчої лабораторії», музичної школи кобзарів, але й майстерні для виготовлення та реставрації народних інструментів.
– Два роки ми доводили цей будинок до ладу, – говорить Алла Костянтинівна. – Скільки людей нам допомагало, всіх не перелічити. Несли ж і копійки, і гривні, хто вапна, хто дошки – хто що міг. Видно, що людям дійсно потрібний цей заклад, бо люди зголодніли за своїм, за українським духом, за українським словом, піснею.
…Дійсно, спраглі за українством в сучасній, начебто вже багато років незалежній, Україні віддають свої гроші, добуті нелегким селянським трудом на справу української культури, продовжуючи діло своїх дідів, які спорудили своїм коштом Мануйлівську Просвіту, підтримували книгарні, читальні, клуби в селах і передмістях. Це ті люди, які уривають зі свого такого нелегкого життя час, щоби працювати – цілком безоплатно – на відбудові Кобзарського Центру, кажучи, «нехай буде український заклад, чим пивна!», і дивно стає, коли бачиш навколо того ж Підгороднього багатоповерхові «хатиночки» сучасних «слуг народу», бариг, які нажилися на обкраданні того самого українського селянина, але ніколи не дали й не дадуть ані шеляга на справу української культури, бо вона є для них такою ж чужою, як вони є чужорідним наростом на тілі України. Та, втім, чому дивуватися: дякуємо чиновництву «незалежної» держави хоча б за те, що не втручалася та не заважала, адже на відкритті Кобзарського Центру не було жодного представника Дніпропетровської обласної адміністрації – не інакше, зайняті складанням чергового «звернення» «із засудженням» «українського націоналізму»! Хоча це й привід ще раз замислитися: чи це та держава, яка потрібна українцям, чи українська вона?..
Знову, як і сотні років тому бринить над Наддніпрянським степом, над Самарськими плавнями, над тихою Кільченню сріблястий звук бандури, знову завмирає серце над прірвою почуттів, куди заглядає кобзарська дума. А значить, «не вмирає душа наша, не вмирає воля». І далі будуть співати кобзарі своїх пісень і в тих піснях понесуть нашим нащадкам пам’ять минулих часів, понесуть Україну в безсмертя вічності.
Максим КРАВЕЦЬДніпропетровська обласна громадська організація
«Центр Кобзарського Мистецтва»
Дніпропетровська обл., смт Підгороднє,
вул. Шосейна, 47-1
